ХАРКІВСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ
ТЕАТР ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ
ім. М.В. Лисенка

Зміст

І дія

ІНТРО ПЕРШЕ

1947 рік. Переліт Вишиваного з Відня до Києва. Лук’янівська в’язниця. Допит Василя Вишиваного. Ми чуємо голоси слідчого та Вишиваного, які час від часу забиває звук вітру. Вишиваний розповідає, як закріпилося за ним це прізвисько.

ІНТРО ДРУГЕ

1947 рік. Лук’янівська в’язниця. В камері сидить змучений допитом Вишиваний. Поруч із ним – Людина в чорному, наче сама смерть чи уособлення всіх страхів і сумнівів героя, що мають позбавити його волі до життя. Але він переконаний — за ним стоять тисячі голосів тих, хто піднявся й зважився говорити, зважився бути собою. І поки вони підтримують його, смерть відступає. Всі наступні сцени проходять для нього ніби між маренням і реальністю.

ГОЛОС ПЕРШИЙ

1900 рік. Відень, початок століття. На вокзалі четверо студентів дискутують, яким стане наступне століття — один вважає його золотим віком свободи, другий передрікає, що невдовзі спалахнуть криваві пожежі. З’являється шеренга чоловіків і жінок. Чути паровозні гудки, натовп вантажиться у вагони, поступово западає тиша.

1947 рік. Лук’янівська в’язниця. Вишиваний ненадовго приходить до тями та знову провалюється в марення, поринаючи до років дитинства.

ГОЛОС ДРУГИЙ

1912 рік. Польща. Карпати. Йде шеренга мисливців, які полюють разом із батьком Вишиваного – архікнязем Карлом Стефаном Австрійським. Вишиваний з батьком відходять від натовпу, розмовляючи про країну, що лежить за цими горами. Мисливці здіймають крик, принісши забитого оленя. А Вишиваний, забувши про полювання, дивиться у бік України. Він вже відчуває потяг до цієї землі, мріє дати голос тим, кому не лишили слів, вивчити мову тих, кого не чують ніде. Сходяться пастухи, обступають його. Починають рухатися, танцюючи навколо нього. Вишиваний починає танцювати разом з ними.

1947 рік. Лук’янівська в’язниця. Вишиваний прокидається, але невдовзі його накриває нова хвиля марень.

ГОЛОС ТРЕТІЙ

1912 рік. Залізничний вокзал у Коломиї. З туману чути голоси. Це – переселенці з України. Вони прислухаються до слів Людини в чорному, чий гіркий монолог відбирає віру й у них. Одна з жінок з болем вигукує: «Хто буде любити тебе, нічия країно, коли ми всі опинимось за океаном?» Відповіді немає… Вишиваний звертається до Дівчини та Священника, питаючи, як втримати цих людей. Він хотів би дати їм упевненість та віру, бо країна, що не може спинити своїх біженців, приречена. Несподівано на платформі падає жінка старшого віку. Вишиваний кидається до неї, схиляється, розуміє, що вона померла.

ГОЛОС ЧЕТВЕРТИЙ

1913 рік. Військова академія імені Марії-Терези. На плацу муштрують кадетів. Збоку за ними спостерігають двоє — Комендант академії та Людина у чорному. Людина у чорному цікавиться Вільгельмом фон Габсбургом. Комендант з сумом дивиться на кадетів, передчуваючи, яка доля їм суджена — він, мудра й досвідчена людина, не знає, як врятувати їх від загибелі, як відвернути їхнє неминучо жахливе майбутнє. А Вишиваний, як і його однолітки, трохи наївно чекає від життя тільки шаленої радості: «Життя, мов трояндовий кущ, торкає мене. Ранить долоні мені – так солодко, так тривожно». Як і передчував комендант, кадети йдуть на смерть.

ІІ дія

ГОЛОС П’ЯТИЙ

1916 рік. Східний фронт. Зима, пізній вечір. Звуки бою, чути артилерію. В якийсь момент все стихає. З двох боків поля бою окопи російської армії (зі Сходу) та військ Австро-Угорщини (із Заходу). Солдати двох армій входять у нейтральну зону. Сьогодні — Різдво, і вони сподіваються, що ніхто не буде стріляти. Виявляється, що солдати і з того і з іншого боку — українці. Що ж їм тоді ділити? Раптом з’являється офіцер, солдати лякаються. Але це — Вишиваний. Він тільки підтверджує їхні думки, адже їхнє спільне майбутнє — на відстані простягнутої руки. Солдати розходяться, Вишиваний іде останній. Знову починається канонада.

ГОЛОС ШОСТИЙ

1947 рік. Лук’янівська в’язниця. Триває допит Василя Вишиваного. Слідчий питає, що тягло його в Україну і чому, зрештою, він відмовився стати її королем? І знову голоси слідчого та Вишиваного забиває вітер.

1918 рік. Олександрівськ, Україна. Через місто проходять армійські підрозділи. Солдати втомлені — вже чотири роки не припиняється війна, і трофеєм став лише сухий попіл на дні сердець. Віра, надія згасають…

Залізнична станція. На платформі зустрічаються двоє військових — Вишиваний і полковник Болбочан. Полковник переконує Вишиваного: він може врятувати країну, ставши її королем. Вишиваний вагається — він вважає, що Україна до цього не готова. Здіймається протяг, заглушуючи голоси. Промінь вихоплює Болбочана — той стоїть перед розстрілом. Останні його слова звернені до України: «Будь високою, ніби знамено. Будь щасливою. Будь собою».

ГОЛОС СЬОМИЙ.

1947 рік. Лук’янівська в’язниця. Триває допит Вишиваного. Слідчий питає його про стосунки зі Скоропадським. Вишиваний говорить, що вони були політичними супротивниками, бо той боявся, що він очолить «український уряд». Уряд, якого не

було: «Була лише наша запеклість. І наша любов».

1918 рік. Олександрівськ, Україна. Приміщення балетної школи. Надворі починається сильна злива. Вишиваний помічає Дівчину. Це та сама дівчина, з якою кілька років тому він зустрічався на вокзалі. Вона переконує Вишиваного, що його місце саме тут.

ГОЛОС ВОСЬМИЙ

1918 рік. Київ, Україна. Ставка гетьмана Скоропадського. Радники доповідають Скоропадському про чутки щодо молодого Габсбурга, переконуючи його, що це ворог. У розмову втручається Людина у чорному, підказуючи гетьману — історія вчить знищувати, лише тоді довіряти. Скоропадський довго вагається, але зрештою ставить на документах підпис, який трагічно змінить все життя Вишиваного.

1947 рік. Лук’янівська в’язниця. Марення охоплює Вишиваного, який почуває себе все гірше, і далі несе його хвилями спогадів.

ГОЛОС ДЕВ’ЯТИЙ

1919 рік. Залізничний вокзал, Західна Україна. Тяжкохворий Вишиваний намагається вибратися до Відня. Він у відчаї — герої не потрібні без перемоги, країну втрачено. Вишиваний зустрічає священника. Це — Шептицький, який радить йому не вважати свою боротьбу програною. І хоч він не став королем України, але ж не відмовився від голосів, які його кликали. Шептицький іде. До Вишиваного звертається Дівчина. І про що б вона з ним не говорила, насправді це прощальне освідчення коханому, з яким більше ніколи не побачиться…

1947 рік. Лук’янівська в’язниця. З’являється Людина в чорному, вона з диявольською жорстокістю насміхається над в’язнем: він все втратив, все програв — і йому лишається просто визнати власну поразку. Та Вишиваний не визнає себе переможеним: «Лишається пам’ять, з якої виростає майбутнє. Лишається наша любов, що тримає ці небеса». Він є переможцем, бо сам обрав свою долю, взяв на себе важку і, водночас, радісну відповідальність за право бути вільним.

Зміст

Дія І

В будинку мадам де ля Альтьєр із самого ранку метушня – пані та її дочки готуються до королівського балу. Чоловік господині, Пандольф, на самоті розмірковує, нащо ж він одружився вдруге – від гордої графині немає життя ані йому самому, ані його донечці Люсетті, яку сьогодні знову образили, вирішивши залишити вдома. Колишній фермер не певен, чи стане він нарешті господарем у своєму домі? Тільки-но почувши, що йде дружина, Пандольф швиденько ховається.

Мадам де ля Альтьєр та дві падчерки Пандольфа, Ноемі та Доротея, чепуряться. Графиня впевнена, що її дочки зачарують Принца. Вони вимагають, щоб Пандольф негайно їхав супроводжувати їх на бал, не давши йому навіть можливості попрощатися зі своєю донькою та втішити її. Люсетта залишається сама. Вона не нарікає на свою долю, але на серці у неї важко – їй так хотілося бути у королівському палаці, танцювати, веселитися...

Потроху нею оволодіває сон. З’являється Фея – хрещена мати дівчини. Чарівниця скликає до себе духів, наказавши їм створити для Люсетти бальне вбрання. Прокинувшись, та не вірить власним очам – вона виглядає, наче справжня принцеса. Але рівно опівночі донька Пандольфа має повернутися додому, бо чари зникнуть…

Дія ІІ

Міністри та доктори умовляють Принца піти на бал – усіх бентежить його сумний настрій. А він мріє про справжнє кохання, про рідну душу, і тому хоче залишитися наодинці зі своїми фантазіями. Але Король непохитний: сьогодні на балу його син має обрати собі наречену. Принц неохоче підкоряється – та раптом серед пишного натовпу бачить її, чарівну незнайомку, в яку закохується з першого погляду. Захоплені одне одним, вони не помічають, як спливає час. Та Люсетта пам’ятає наказ Феї, і знаходить в собі сили залишити

Принца. Він у відчаї – чарівна незнайомка зникла.

Дія ІІІ

Страшно було Люсетті бігти самій через темне місто. І все ж таки їй вдалося встигнути додому раніше, ніж з балу повернулися домашні. Але ось біда – десь по дорозі дівчина загубила свою туфельку. І хіба тільки туфельку? Там, у королівському палаці, лишилося її серце… Повернувшись з балу, розлючені мадам з дочками сперечаються з Пандольфом щодо незнайомки, вимагаючи від нього визнати її нахабою, самозванкою, розпусницею. Графиня заявляє Люсетті – Принц сказав, що обманувся у своїх почуттях. Побачивши, як зблідла донька, Пандольф виганяє всіх з кімнати. Він вирішує залишити місто і повернутися з Люсеттою до рідної домівки. Фея бачить, як страждають у розлуці Принц і Люсетта. Обидва приходять до її чарівного лісу, щоб повернути свою любов, але чародійка робить так, щоб вони тільки чули одне одного. Та, зрештою, не витримавши їхнього відчаю, вона дарує їм можливість побачитися. Чи уві сні відбулася ця зустріч, чи в мріях? Невідомо… Але Принц знає тепер ім’я коханої, знає, кого йому шукати.

Дія ІV

Минув час відтоді, як батько знайшов Люсетту непритомною на березі річки. Вона довго знаходилася між життям і смертю. І весь час марила, згадуючи Принца, якого, як вважав Пандольф, ніколи не бачила. Але тепер, коли дівчина прийшла до тями, вона й сама не може зрозуміти – невже те, що гріло її серце, їй тільки примарилося? Надворі весна, дівчата кличуть Люсетту відкрити вікна й двері, щоб ніжний друг – квітень – зазирнув до неї. На вулиці натовп вітає королівський кортеж, і дівчина чує голос вісника, зі слів якого розуміє, що Принц шукає свою кохану, що їхня розлука розбила йому серце. Отже, все це не було маренням? Люсетта кличе свою хрещену мати, прохаючи дозволу знову побачити Принца. Принц у відчаї – одна лише чарівна туфелька залишилася йому від коханої. Здається, життя королівського нащадка ось-ось обірветься… Та раптом він бачить ту, за ким тужить його серце. Люсетта і Принц зустрілися – і тепер ніщо їх не розлучить.

Зміст

Дія І. Залаштунки

Всі найкращі сили театру «Олімп» задіяні у великому урочистому концерті для працівників культури. На сцені з’являється Громадська Думка, вітає учасників концерту та зникає. А за лаштунками йде своє життя. Актриса театру Еврідіка знайшла нове кохання – Арістея. Орфей, її чоловік, також не гає часу. І, за логікою, пара мала б розлучитися… Але Орфей дуже боїться Громадської Думки, тому розлучення неможливе. Еврідіка обурена, бо, збираючись на свої заняття до консерваторії, він попередив, що для залицяльника дружини створив якусь пастку. Тим часом, актор театру та, за сумісництвом, директор ресторації «Пекельне кодло» Микола Янович Плутон в образі Арістея приходить на заплановане побачення з Еврідікою. Під час побачення з’ясовується, що Орфей просив Плутона допомогти йому позбутися Еврідіки. І от – вона  знепритомніла… Тим часом Орфей повертається з консерваторії і бачить прощального листа від дружини. Він нарешті вільний та щасливий. Але перед ним виникає Громадська Думка і вимагає, щоб він повернув Еврідіку.

Дія ІІ. Художня рада

Після урочистого концерту всіх учасників заходу, який тільки-но закінчився, зобов’язали бути присутніми на обговоренні. Але артисти так сильно стомилися, що мимоволі заснули. Несподівана поява Діани Юпітер пробуджує всіх. Починається суперечка. Голова Художньої Ради, Ернест Авангардович Юпітер, докоряє усім присутнім у падінні моралі та виганяє з театру.

Але під проводом його матері, Кібели Едуардівни, та дітей, Венери, Діани та Купідона, вони знову вриваються з войовничим вигуком: «До зброї!». Юпітер намагається відвернути увагу натовпу, звинувачуючи Плутона у викраденні дружини Орфея. У відповідь Плутон нагадує про численні шури-мури самого Юпітера. У розпал сварки, поки дружина Юпітера Юнона лежить непритомна, Меркурій доповідає про прихід Орфея та Громадської Думки. Всупереч власному бажанню, Орфей просить повернути йому дружину. Недовго думаючи, Юпітер кличе всіх у похід за Еврідікою.

Дія ІІІ. Ресторація «Пекельне кодло»

Покинута усіма, Еврідіка нудьгує. І тільки Стікс, актор театру та, за сумісництвом, секретар Плутона, намагається розрадити її освідчуючись у коханні. Поява Юпітера та Плутона перериває зізнання. Еврідіка ховається. Впевнений, що вона десь тут, поблизу, Юпітер залишає свою фотокартку у військовому мундирі, щоб звабити дівчину, і у супроводі Плутона виходить. Несподівано повернувшись, він застає Купідона, який сміється над «тактичним ходом» свого татуся. Після недовгої перепалки, Купідон обіцяє батькові перетворити його на «найкрасивішого, найтоншого, найспокусливішого». Юпітер повертається в образі мухи-бджоли та із дзижчанням в’ється навколо Еврідіки. Їх «летючий» дует закінчується домовленістю про втечу.

Тим часом всі учасники художньої ради дійшли до святкового столу. Під час того, як всі п’ють, танцюють, веселяться, Юпітер та Еврідіка хочуть потихеньку втекти. Але Плутон зупиняє їх: нехай Еврідіка не належатиме нікому, адже Юпітер обіцяв повернути її чоловікові! Під час їхньої сварки з’являється Орфей у супроводі Громадської Думки та учня-скрипаля. Орфей звертається до Юпітера, але той перебиває його, дозволяючи забрати дружину за однієї умови – якщо зможе під час подорожі пройти не озираючись, що б не відбувалося. Повільно рухається до виходу процесія – Громадська Думка, Орфей, за ними Еврідіка. Раптова поява Стікса викликає регіт у присутніх. Від несподіванки обертається і Орфей – тож, Еврідіка, як їй і хотілося, залишається у компанії богів…